Сімейно-родинне виховання

 Запорука сімейного щастя в доброті, щирості, чуйності.

Е. Золя

 У період відродження національної освіти виховання важливого значен­ня набуло родинно-сімейне виховання. Без залучення до активної участі у виховній роботі не лише батьків, а й інших членів родини дітей, практично не можливе розв’язання проблеми національного виховання, формування патрі­отичних почуттів молодого покоління нашої держави. У Державній національній програмі “Освіта. ХХІ століття” підкреслюється: “В основу національного  виховання мають бути покладені принципи єдності сім’ї і школи, наступнос­ті і єдності поколінь. Школа має продовжувати родинно-сімейне виховання, працювати в тісному контакті з батьками, налагоджувати взаємозв’язок між школою і родиною, бо це - основа, передумова підвищення активності навчання та виховання".

Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ - поняття, що розкри­вають моральну й духовну сутність, природну послідовність основних етапів формування людини як особистості: від роду до народу, до нації - такий приро­дний шлях розвитку кожної дитини, формування її національної свідомості, громадянської зрілості. 

Родинне виховання – перша природна і постійно діюча ланка виховання, без докорінного поліпшення змісту якої не можна домогтися певних змін у по­дальшому громадянському вихованні підростаючих поколінь. У сім’ї закладається основа особистості, їх мораль, самобутність національного світовід­чуття і світорозуміння. Родинне виховання - це перевірений віками досвід національного виховання в сім’ї, який є джерелом формування світогляду, трудової підготовки, фізич­ного змужніння, глибоких людських почуттів, любові до матері і батька, бабу­сі і дідуся, роду і народу, пошани рідної мови, історії, культури. Родина - той вузол, яким з’єднуються люди у суспільстві. То найбільша «вихователька» підростаючих поколінь. Адже саме в родині під керівництвом батьків та інших родичів дитина пізнає світ, що її оточує, тут проходить її громадянське становлення, формується світогляд, естетичні смаки, мораль, ставлення до праці.

В українській родинній педагогіці слово “виховувати” вживалося в значення “оберігати”, означало вирощувати, навчаючи правил поведінки, даючи освіту, систематично впливати на культурний розвиток, світогляд, моральні принципи кого-небудь у певному напрямі, прищеплювати що-небудь. Звідси постали й інші слова: “вихователь” чи “вихователька” – людина, яка виховує, навчає молодь і дітей, і “вихованець” чи “вихованка” – дитина, взята на виховання. Тож особлива виховна місія батьків та родини культивується такими повчальними словами педагогічної мудрості нашого народу: “Умів дитину породити, умій і навчити”, “Батько не той, хто породив, а той, хто спорядив”, “Не та мати, що породила, а та, що виховала”.

Як дбайливо хлібороб готує ниву до нового врожаю, так і батьки повинні сіяти зерна добра і любові в душах і серцях своїх дітей. Серед усіх надбань людини найбільшу цінність має добре виховання, одержане в дитинстві та юності від батьків, у родинному колі. Без нього навіть найкращі здібності, найбільші достатки, найвище родове походження нічого не варті. Добре вихована людина у духовно-моральному відношенні завжди стоїть значно вище від будь-якого, навіть найбагатшого, невігласа. У зв'язку з цим постає питання: яка мета, провідні завдання та зміст родинного виховання, хто його проводить і як краще його реалізувати? 

Сім’я – найголовніше в житті будь-якої людини. Це не потрібно доводити нікому. Вона, як гарний, вишитий з любов’ю оберіг, що захищає від бід і нещасть. Але, погодьтеся, що міцна сім’я – це щоденна, наполеглива праця та відсвяткувати разом діамантове весілля – велике щастя.
Як говориться в одній із мудрих цитат про сім’ю, будьте руками і очі один одному. «Коли руці боляче — очі плачуть, а коли очі плачуть — руки витирають сльози».

Напрацювання класних керівників, вихователів гуртожитку та бібліотекаря.